Медіакамінці для переселенських гетто


Фото: radiosvoboda.org
Переселенці як люди в нових умовах загострено сприймаються новим оточенням та журналістами. ЗМІ мають усвідомлювати свою важливу роль у процесі адаптації кримчан і вихідців із Донбасу в інших регіонах України

Європофіли та совколюби на карті України

На початку 1990-х, коли я звикав до того, що кордони держави, в якій я живу, вже не такі неозорі, як в одної шостої земної кулі, довелося придивлятися з більшою увагою до областей України. Якщо їх сприймати на мапі як малюнок, нічого не доповнюючи з історії, то буде видно, що Херсонщина й Крим омиваються двома морями, що на півдні Донеччини й Луганщини велика густота населених пунктів, що Чернівецька область найменша в Україні, а Одеська складається з двох «скибок». Приміром, так само я «з чистого аркуша» сприймав країни колишнього соцтабору, вони для мене різнилися хіба контурами, але не історичною та ментальною пов’язаністю з нами. Що, звісно, було далеко не так. Але мова не про них, а про принцип сприйняття — всі однакові, тільки живуть — хто далі на схід, хто далі на захід.

Гадаю, такі «стерті» поняття мав не лише я (підтримуваний із комуністичних часів стереотип «бандери» мали хіба мешканці Західної України). Потім, через політичні електоральні уподобання регіонів картинка почала змінюватися — на заході більше україномовних європофілів, на сході консервативних совків, ну і російської мови там більше. З кожними виборами територія прихильників євроінтеграційних процесів збільшувалася, а симпатиків Росії зменшувалася, — революції 2004 та 2013/2014 років ці процеси тільки каталізували, і тепер русскомірци та совколюби складають більшість хіба що в Криму та на окупованих терористами територіях — промислового й великою мірою депресивного Донбасу.

Разом із тим у суспільстві почали більше цікавитися, чому саме ці регіони такі затяті у своєму бажанні жити у «спільних цінностях» із Росією, прагнуть повернення часів СРСР. Стало більше історичних статей на тему заселення Донбасу, інтерв’ю з фахівцями щодо його ментальності — певним чином сприяла цьому хвиля міграції з захоплених територій, передусім представників патріотично налаштованої еліти краю. Проте за час правління «донецьких», а також місяців несприйняття постмайданних змін, певні уявлення (які тепер характеризуються як «ватні») поширилися на всіх уродженців Донеччини, Луганщини і частково Криму. До речі, на півострові «алібі» в суспільній опінії заслужили кримські татари, проукраїнських українців і росіян також мало хто бере до уваги. Від цього страждають патріоти, які залишилися там — незалежно від того, з української чи з терористичної сторони вони проживають. Страждають і ті, хто не з власної волі покинув рідний дім. Тобто хвиля зацікавлення й намагання принаймні пояснити собі деякі речі щодо Донбасу запізніла і поки що не така масова, щоб вагомо впливати на суспільну

«Переселенец — своего рода клеймо»

Заглиблення в тему вимушених переселенців викликало стійку асоціацію з темою переселення (фактичної депортації) українців із Польщі в Україну в 1944–1946 роках, яке помилково вважають акцією «Вісла», що відбулася пізніше, в 1947 році в межах Польщі.

Так ось, коли на тренінгу «Крим-SOS» у Херсоні з приводу донецько-кримських утікачів я почув пропозицію назвати статтю «Чужі серед своїх», ця асоціація знайшла чергове підтвердження. Українці з Закерзоння в Польщі були теж серед свого народу, але серед чужих ментально — розселяли їх спершу на півдні та сході України. Але навіть коли вони більшою масою втекли на Західну Україну, то й там перебували «на нашій не своїй землі», бо земля українська, вони українці, але вони їй були прибульцями.

70 років тому переселенців із Польщі називали зáйдами, котрі прийшли на чуже, яких треба пускати в свої хати, годувати і обігрівати. Найбільше дорікали їм бідністю, підвішеним статусом заробітчан і приймаків. Їм казали: «Лемків нам не треба. Чого ті зайди приїхали сюди?». Самé слово «переселенці» набуло негативної конотації, і стиралися образливі нотки дуже довго, десятиліттями. Те саме відчувається вже тепер по відношенню до вихідців із Криму й Донбасу. І коли більшість волонтерів, які займаються проблемами цих людей, вважають, що коректно називати тих, хто вимушений був переїхати з однієї частини України в іншу, переселенцями, а не біженцями, то для мене є очевидним, що й термін «переселенець» уже не є нейтральним. Про це свідчать також висловлювання вихідців із Донбасу й Криму, записані представниками «Крим-SOS» у рамках проекту «С чистого листа. Жизнь переселенцев» для «Української правди».

Так, Ксеня Городникова з Алчевська, яка разом із чоловіком та дитиною приїхала до Києва, каже [виділено мною. — Р.К.]: «Деньги у нас кое-какие были, но обосноваться было не так-то просто. Мы ни на минуту не забывали, что мы «переселенцы» — и когда квартиру искали, и когда ребенка нужно было в садик пристроить»; луганчани Катерина й Олександр Зіборовови також зазначають: «Приехав в Киев, мы столкнулись с тем, что «переселенец» — своего рода клеймо. Нам было очень трудно найти квартиру, никто не шел навстречу, когда узнавал о нашей прописке». Із опитаних лише колишня кримчанка Марія Сорокоумова проявила моральну силу й перемогла в своїй свідомості «переселенський» образ: «Меня не задевают все эти разговоры про «переселенцев» — я такой же человек, как и все».

Всі вимушені переселенці — громадяни України й мають такі ж права, як і інші. Вимушене переселення — трагедія для людини, тому не варто це розглядати як тест на політичну лояльність. Тому важко не погодитися з донеччанкою Анною Хрипунковою, котра на сайті «ДонПресс» написала: «Прожив эти полгода с вырванными корнями, мы поняли главное: мы не хотим, чтобы кто-то еще в Украине испытывал то же самое».

Журналістські краплі дьогтю на переселенську спільноту

«Біженцями називають людей, які вимушені тікати до інших країн. Тобто, якщо журналіст називає українських громадян, які змушені були переїхати з Криму чи Донбасу, біженцями, тим самим він визнає, що Крим, Луганськ чи Донецьк — це не територія України», — таке роз’яснення дали журналістам представники Управління Верховного комісара ООН у справах біженців. Себто це некоректний термін щодо наших вигнанців із рідного дому.

Але деякі з них самі не проти вживання такого окреслення по відношенню до себе. Принаймні, таку позицію озвучив на тренінгу в Херсоні регіональний очільник представництва «Крим-SOS» у Південній Україні Віталій Захарчук. За його словами, родина кримських татар, котра віднедавна мешкає на Херсонщині, відверто заявила: «Ми біженці, тому що ми мусили втікати від окупації росіянами». Тож не все так однозначно з цим терміном, хоч і він, як і «переселенці», теж творить певну сукупність тих «біженців» і мимохіть штовхає їх об’єднуватися в гетто.

Переселенці як люди в нових умовах, що є новими для свого оточення, загострено  сприймаються цим оточенням. Тобто їхню поведінку загострено сприймають не лише оточення, а й журналісти, котрі акцентують на їхньому національному походженні чи інших відмінностях. На це звертали увагу вже в Криму — там якщо якийсь проступок вчинив кримський татарин, то так і писали «кримський татарин», а не громадянин. Переселенці є такими ж громадянами України, й акцентувати на їхньому статусі не завжди правильно. Журналістика може підсилити упередження до людей та погіршити життя тим, у кого воно й так не зовсім легке. Колумніст британської газети The Guardian Іан Мейс показує цю тенденцію на прикладі душевнохворих людей. Він каже, що ЗМІ люблять підкреслювати нібито більшу кількість серед них таких, хто може завдати шкоди іншим, хоч насправді цей відсоток є середньостатистичним: «Це дуже незначна кількість, їх набагато менше від тих, хто може завдати шкоди самому собі». Екстраполюймо на нашу тему: ми «знаємо» (а насправді маємо стереотип), що рівень злочинності серед вихідців із Донбасу теж ніби вищий. Підкреслюючи це, закріплюємо такі уявлення, особливо ж тоді, коли не перевіряємо даних і поширюємо інформацію в стилі «баба бабі сказала».

Нещодавно став відомим факт, описаний Олегом Феденком: «Одна жінка пише в своєму Фейсбуку історію, яка скорочено виглядає таким чином: у двох чоловіків в одному закарпатському селі виник конфлікт, трапилася бійка, далі міліція. Але в ситуації є надважливий чинник — один із учасників бійки — переселенець із Донецька. Другий учасник — закарпатець, дзвонить цій жінці с проханням про допомогу (невідомо, яку допомогу, але то вже не важливо), розповідає свою історію. Вона описує цю історію на своїй фейсбук-сторінці. Лейтмотив — переселенець побив закарпатця. Бо переселенець. Видання “Ужгород.net, не перевіряючи факти, наведені людиною із Фейсбука, яка у свою чергу почула їх від незнайомої їй людини (!) по телефону, публікує весь цей текст як статтю, підписує авторку як журналіста». Резонне запитання Феденка, чим такого роду повідомлення різняться від тих із часу Майдану, котрі поширювалися за допомогою «шептаної пропаганди» про одурманених чаєм із наркотиками майданівців, котрих треба було лікувати й відкачувати? І друге: навіщо в країні журналісти, якщо вони подають «новину» банальним перепостом інформації з соцмережі, не перевіряючи жодного слова з написаного? А чергову краплю дьогтю на цілу переселенську спільноту покладено.

Редакційна політика проти переселенців?

Це все «недбалість» із лінощів. Коли ж згадати недбалість у заголовках матеріалів, підписах до фото, перекручуваннях суті світлин чи даних про джерело інформації, то ймовірність спотворення реальних подій апріорі збільшується. Обов’язок кожного репортера й редактора — бути точним. Правильні деталі для статті, в тому числі цифри й імена, так само важливо, як і вся стаття в цілому. Для будь-якого репортера недопустимими є неправильно написанні прізвища героїв матеріалу. Адже скалічене прізвище людини, яке з’явилося в газеті чи в телевізійному сюжеті, спричинює непотрібне розчарування й недовіру, мовляв, якщо журналіст не може й прізвище правильно написати, то як я йому можу довіряти? Журналістам слід уникати емоційних чи фінансових стосунків, які заважають або показують, що можуть стати на перешкоді достовірному та неупередженому висвітленню новин. Сюди входить платня за їжу, поїздки й помешкання, статеві стосунки. Навіть якщо журналіст вважає, що ніякі подарунки йому не завадять, конфлікт інтересів залишається і може зашкодити репутації.

Інша справа, коли стигматизація вихідців із Донбасу (з Криму меншою мірою) відбувається планомірно. Робиться це за допомогою авторських колонок, із якими зазвичай редакційна політика нібито не пов’язана. А все ж. Якщо, приміром, поглянути на блоги й колонки в журналі «Країна», складеться враження, що цілій редакції донецькі перейшли колись дорогу. Найбільше старається на цьому поприщі літературний критик із Чернівців Олександр Бойченко, і робив це задовго до кривавих подій на Донбасі. Для нього донецькі виразно чужі, совєцькі, неукраїнські люди. Львівські кореспондентки «Країни» Ольга Швед і Юлія Ліпіч, черкаський кореспондент Юрій Стигун розписують про нечесних та підлих переселенців, які сидять на шиях у добросердих львів’ян і черкаських родичів, про сепаратистів із Донецька, які «перевіряють на вошивість» галичан у можливості подорожей по CouchSurfing… — таких тем безліч.

Можливо, все описане ними правда, і їм болить. Але коли це повторюється з номера в номер, то перетворюється на лінію редакційної політики. І вона не сприяє порозумінню поміж втікачами з Донбасу й Криму та рештою українців.

Згаданий вище Іан Мейс переконаний, що журналістика може й повинна змінювати світ на краще, а не множити стереотипи. «Найменше, що можемо зробити — це усвідомити значимість впливу тих меседжів, висловів в меседжів, який несемо для суспільства, — пише він. — Демонструвати на практиці, як важлива нам ця тема, з якою делікатністю до неї підходимо». Коли ж про таку проблему мало що не згадуємо, а робимо навпаки, це може викликати незворотні процеси.

Творити зайві гетто — це шкода для інтересів України

Якщо ми зберігаємо анонімність нашого джерела, то лише в тому випадку, коли вона справді потрібна. І також, як зазначив головний редактор The Guardian, «ми не маємо права допустити спотворення характеру та кількості джерел та зробити все, що від нас залежить, щоби дати читачам певне уявлення про те, із якого роду джерелом вони мають справу». З іншого боку, в окремих випадках анонімність потрібна. Інколи журналіст може опинитися в конфлікті з собою, розв’язання якого залежить насамперед від «настрою душі». В умовах конфлікту інтересів він самостійно робить вибір. Але якщо цим вибором керуватимуть егознавці, то не лише буде забезпечено негативний результат, а й певні порушення моральних принципів стануть нормою життя.

Як приклад можна навести випадок із поширенням відео від «Громадського.ТБ» наYouTube, що походило з Тернопільщини і стосувалося біженців — у цьому випадку свідомо звертаюся до цього терміну — із села Переможне на Луганщині. Більшість населення Переможного були нащадки лемків, депортованих із Польщі після війни, і для них українськість цієї землі була аксіомою. На лихо, Переможне розташоване на кілька кілометрів південніше луганського аеропорту, через що в серпні 2014 року його було поруйновано, окрадено, сплюндровано. Із 600 жителів Переможного чимало втекло вглиб України, оскільки вони діставали «чорні мітки» від сепаратистів. В одному з народних домів Тернопільської області, куди потрапила частина втікачів, місцеві нащадки лемків вирішили привітати луганських побратимів різдвяними колядками. Одна з них стосувалася післявоєнної депортації, й організатор дійства — не особливо замислюючись — назвав її бандерівською. Відео на «Громадському» має титул «Лемки заспівали бандерівських колядок для переселенців із Луганщини»; коли воно потрапило у відкритий доступ в інтернеті, втікачів охопив жах — їм видалося, що луганські терористи знайдуть і знищать їх уже на Західній Україні, тож кидають клич шукати нового місця для прихистку. «Громадське.ТБ» на прохання відео заблокувало, але в будь-якому разі серед цих людей надовго посіявся страх перед камерою.

Цей приклад показує, що кидатися словами на вітер не варто. Що не завадило би ознайомитися з культурними, історичними, ментальними відмінностями в регіонах, про які готуєш матеріал, і про його жителів також. Що північна Луганщина — це історична Слобожанщина, що південь Донеччини — це Приазов’я, захід Донеччини — це продовження степів Запоріжжя — тобто що всіх гребти під одну гребінку й називати «даунецькими» не можна. Що кримські татари — це киримли, кримські татари зі своєю мовою й культурою не є татарами з-над Волги, що їхній варіант мусульманства далекий від фундаменталізму. Від того, як ми висвітлюємо ці теми в медіа, залежатиме думка й настрої в суспільстві. Творити зайві гетто — це шкода для інтересів України; підтримувати земляцтва — так, але без очорнення й зайвої перебільшень.

Журналіст належить до активної частини суспільства і до його думки дослухаються. Кожне слово при необережному використанні може перетворитися на штамп, від якого потім важко відмитися. Коли роздмухуємо істерію й піднімаємо рейтинг видання чи телеканалу за рахунок спекуляцій, маємо бути свідомі того, що на комусь це може негативно позначитися.

Leave a comment

медиа-новости

все медиа-новости

Message from server: Gone. Check in YouTube if the id investigatorchannel belongs to a user. To locate the id of your user check the FAQ of the plugin.