Дефіцит суспільної відповідальності медіа

Світлана Єременко, Mediasapiens

Яким би не було суспільство, журналіст мусить зберігати незалежність, відповідальність та чесність, вважає медіаексперт

Надзвичайно прикро, що в дискредитації професії та засобів масової інформації, а також приниженні ролі громадських організацій, які ми спостерігаємо сьогодні, беруть участь самі журналісти. Хай і невелика їх частка, але від того не менш гірко й соромно. Адже зрозуміло, що до виробництва фальшованого друкованого варіанту «Української правди», сайту-клону «Українська кривда» і фейкових новин, зокрема й на УНІАН, що заполонили і друковані, й електронні медіа, докладають зусиль добре підковані «майстри пера».

Чи думають вони про відповідальність перед громадськістю, світогляд якої значною мірою формують медіа; про майбутнє країни, у якій живуть; чи мають почуття відповідальності взагалі? Розумію – питання риторичні.

«Відповіда́льність – загальносоціологічна категорія, що виражає свідоме ставлення особи до вимог суспільної необхідності, обов’язків, соціальних завдань, норм і цінностей. Відповідальність означає усвідомлення суті та значення діяльності, її наслідків для суспільства і соціального розвитку, вчинків особи з погляду інтересів суспільства або певної групи», – пояснює «Вікіпедія».

Здається, всім зрозуміло, але…

Сутність поняття «відповідальність» в українському суспільстві в останні роки різко знівельовано й нівелюється далі. Це можна спостерігати в будь-якій сфері, серед різних суспільних верств, у родинах та між друзями. «Ракова пухлина, що роз’їдає українське суспільство, – недовіра людей до всіх соціальних інститутів: від влади і бізнесу до ЗМІ та міжособистісних стосунків, – пише кандидат філософських наук, донецький медіаексперт Володимир Кіпень. – Вона паралізує можливість об’єднання, кооперації, консолідації, руйнує соціальний капітал, забирає надію в зміни на краще. Лікування її можливе. Ліками є соціальна відповідальність: влади перед громадянами, бізнесу перед споживачами, ЗМІ перед читачами та глядачами. Взаємна відповідальність є стрижнем ціннісної системи, культури успішних країн. Культури політичної, корпоративної, журналістської, громадянської».

Натомість на кожному кроці спостерігаємо прямо протилежне  – безвідповідальність

У серпні минулого року я кожен вечір приходила до Українського дому. Захоплюючись людьми, які цілими днями смажилися на сходинках під палючим сонцем, аби відстояти право на рідну мову, я думала про втрачене почуття відповідальності політиків. Адже це вони закликали людей до протесту, але через кілька днів, вочевидь, усвідомивши, що Український дім не стане другим Майданом, швиденько оголосили піррову перемогу над владою й роз’їхалися по відпустках. Натомість молодь почала голодування, ризикуючи своїм здоров’ям.

У нашій країні вже стало нормою, що депутати згадують про своїх виборців тільки в передвиборчий період, а потрапивши до парламенту, раптово втрачають пам’ять, забувають про свої слова та обіцянки. Вони безвідповідально ставляться до свого обов’язку відвідувати сесійні засідання, працювати в комітетах і голосувати особисто, про що регулярно інформує суспільство громадський рух «Чесно».

І ця тотальна безвідповідальність посилюється зусиллями журналістів.

Львівська журналістка Маряна П’єцух обурюється в фейсбуку: «Спочатку чиновники вбили дворічного хлопчика, не слідкуючи за станом каналізаційних люків, а згодом журналісти похоронили його бабцю і відправили у психлікарню маму. Мурашками по тілі пройшла новина від українських популярних сайтів, що «Бабуся хлопчика, загиблого у львівській каналізації, померла в день похорону онука, а мама опинилася у психлікарні». А вже на наступний день вони ж у заголовках повідомили, що «Бабуся хлопчика, загиблого у львівській каналізації, НЕ померла в день похорону онука» та й мати НЕ у психлікарні. Як легко інколи редактори розпоряджаються долями людей, прям Боги, то хоронять людину, то воскрешають. І хто ж робить їх такими всесильними? Так, це все чарівна комбінація копі-паст!».

Цей випадок далеко не єдиний приклад того, як журналісти грубо порушують Кодекс журналістської етики та професійні стандарти, цього разу – точності й достовірності. Як можна було в такій драматичній ситуації, яка не залишила байдужою жодну нормальну людину, довіряти пліткам і не перевірити інформацію? Чесно кажучи, не вкладається у голові. Але чи варто дивуватися, якщо з етичними нормами та професійними стандартами не знайомі навіть деякі журналісти провідних телеканалів: «Я не знаю, що таке кодекс професійної етики, я його не читала», – пишається Дарка Оліфер із IСTV.

Знаний німецький професор Штефан Рус-Моль у своїй книзі «Журналістика» (перекладена та видана Академією української преси) наголошує не просто на відповідальності журналістів – на необхідності «усвідомлення наслідків», які можуть настати  в результаті публікацій у медіа: «Важливо серед молоді пробуджувати те, чого наразі бракує багатьом: етику відповідальності та усвідомлення наслідків».

Майже два тижні лихоманило жителів Сум через те, що комусь із журналістів дуже закортіло дати приголомшливий заголовок повідомленню про пограбування жінок, в основному пенсіонерок.

З (не)легкої руки журналістів грабіжника, який відбирав у своїх жертв золоті прикраси, охрестили зловісно-приголомшливим «маніяк». Звісно ж, найактивніше долучилися до роздмухування подій ТСН («1+1») та «Вікна» (СТБ). В місті почалася паніка, на ноги поставили півтисячі міліціонерів, сумчани боялися й поткнутися на вулицю, а ЗМІ все нагнітали й нагнітали ситуацію: «Кривавий маніяк-убивця підняв на ноги всю міліцію Сум».

Як з’ясувалося, місцевий слюсар грабував жінок, щоб розплатитися з кредитами. Зрозуміло, що пограбування та ненавмисне (як стверджує підозрюваний) вбивство двох жінок – це страшно. Але з тих «серіалів», що їх влаштували медіа, висвітлюючи подію, складається враження, що вони й не збиралися осуджувати чи шукати причини, а з ентузіазмом чекали нових доказів своїх посилів.

«Висвітлення новин на центральних каналах, сайтах та публікації у всеукраїнських газетах, на жаль, часто є поганим прикладом для журналістів регіональних видань. Випадок з „маніяком” – це тільки яскраве підтвердження того, що журналісти заради “красного слівця”, або вражаючої картинки, готові з легкістю з людського нещастя зробити шоу, з мухи роздмухати слона, не хвилюючись про наслідки, в даному разі, для цілого міста», – сказала журналістка газети «Данкор» Діана Ольшанська під час круглого столу з проблем журналістської етики у Сумському прес-клубі.

То чи усвідомлюють наслідки своєї діяльності журналісти, скажімо, каналу «1+1» або СТБ, ламаючи психіку дітей, залякуючи дорослих та провокуючи в одних людей агресивність, а в інших – громадську пасивність? Жахаючи телеглядачів щоденним криміналом та збоченнями, заангажовані канали та підневільні ЗМІ відволікають увагу від проблем у суспільстві: підвищення цін, погіршення рівня життя, порушення прав громадян, незадоволення владою… Кожна людина, яка сьогодні бореться за виживання, дивиться на ті жахіття, якими її залякують медіа, й думає: «Дякувати Богу, в мене ще не найгірше», – і заспокоюється замість заявляти свій громадянський протест. Це психологія.

Чи розуміють журналісти, що, забиваючи мізки своїх співгромадян усіляким кримінальним сміттям, вони працюють на користь влади, придушуючи у зародку соціальний протест?

Чи задумуються про особисту відповідальність перед читачами й суспільством редактори та власники ЗМІ, які змушують журналістів писати чи показувати джинсу? Чи усвідомлюють наслідки медійники, які йдуть наперекір власній совісті й оспівують у замовних матеріалах тих, хто цього не заслуговує, маючи в запасі сотні різноманітних виправдань?

Останнім часом  безвідповідальність ЗМІ настільки зашкалює, що вже й самі журналісти звертаються до колег із відкритими листами, як це сталося у Вінниці. Вінницька газета «Реал» надрукувала «Відкрите звернення “РЕАЛу” до найбільш тиражної газети Вінничини: “33-й канал”, припиняйте фантазувати та спекулювати на трагедії». Журналісти «РЕАЛу» звинувачували колег у тому, що ті некоректно виклали факти щодо вбивства Ані Химич із села Харпачка Гайсинського району Вінницької області.

У чому ж причини такої кричущої безвідповідальності журналістів?

Наведені вище та подібні їм випадки, яких останнім часом усе більшає, доводять: деякі медійники справді не усвідомлюють суті й значення своєї професії, а відповідно – й наслідків своєї діяльності для суспільства й кожної людини окремо – і це одна з причин втрати відповідальності.

Ще одна причина полягає в тому, що в професію прийшло багато випадкових людей, які по суті не є журналістами. Як повідомляє Gazeta.ua, Максим Касьянов із Донецька, що позиціонує себе як «незалежний журналіст», виявився причетним до фабрикування кримінальної справи проти лідера страйку чорнобильців у Донецьку Володимира Деркача, якого звинувачують у злісному хуліганстві.

«Слово може вбити», – повторювали нам викладачі факультету журналістики Київського університету імені Шевченка. А чи нині на численних факультетах журналістики, які «конструюють» майбутніх працівників пера, навчають бути відповідальним за свої слова, за інформацію, яку вони поширюють?

Як можна пояснити таку кількість дезінформації на шпальтах газет, сторінках сайтів та в ефірі? Лише кожна п’ята (за даними Академії української преси) інформація в новинах телеканалів є збалансованою, зате кожен п’ятий матеріал у регіональних медіа – джинсовий (моніторинг регіональних медіа УОЦР). Чи не свідчать ці дані про те, що молодь етики не вчать?

«Навчати відповідальності сьогодні буває непросто, бо ж ми існуємо в атмосфері тотальної безвідповідальності, починаючи від самої “верхівки” і – донизу, – каже власний кореспондент газети «Україна молода», медіаексперт і викладач кафедри журналістики та філології Сумського державного університету Алла Федорина. – І молодь це спостерігає. Як можна переконувати в потребі відповідальності за журналістський текст, якщо ми постійно бачимо: яким би вивіреним і правдивим не був викривальний матеріал, але ж він – ніби глас волаючого в пустелі. Чи часто хтось із дійсно корумпованих-злочинних-безвідповідальних осіб був звільнений-зміщений-покараний за те, що скоїв і що описав журналіст?».

Безвідповідальність та безкарність можновладців, їхнє зневажливе ставлення до етичних норм, у свою чергу, породжують таку ж поведінку на всіх щаблях суспільства – це, вочевидь, чи й не головна причина.

Професор Георгій Почепцов зауважує, що «авторський характер журналістики змінюється анонімністю журналіста, його прізвище та особистість стають несуттєвими, оскільки все задається політичною заангажованістю видання». Ще одна причина втрати відповідальності?

Але навіть за такої тенденції під більшістю матеріалів журналісти все ще підписуються власними прізвищами. То чому вони не замислюються про свою репутацію, професійну честь, коли розповсюджують неправдиву інформацію?

«Особлива роль у формуванні соціальної відповідальності належить суспільним засобам масової комунікації. Вони – “сторож” громадських інтересів, захисник прав і свобод громадян, контролер відповідальних дій політиків, чиновників, власників і менеджерів бізнесу, – наголошує Володимир Кіпень. – При цьому й на самих журналістах лежить величезна відповідальність – за громадянську  позицію, за професійні стандарти, близькі й віддалені наслідки їхніх дій. Дефіцит суспільної відповідальності ЗМІ можна порівняти з відсутністю тиску в механізмі гальмування автомобіля. Результат подібного – неможливість безпечного руху, а то й повна… катастрофа».

Зараз багато хто пояснює (чи виправдовує) проблеми медіа проблемами в державі та в суспільстві. Мовляв, не може бути відповідальним журналіст у безвідповідальному суспільстві, яке потонуло в крадіжках, корупції, брехні, аморальності.

Але, на мою думку, ЗМІ називають четвертою владою саме тому, що вони здатні (й повинні!) впливати на розвиток суспільства, підтримувати суспільні цінності та відстоювати права громадян. Українці наділяють медіа високим рівнем довіри, можливо, саме тому, що вірять у їхню соціальну відповідальність. Тож яким би не було суспільство, журналіст мусить зберігати незалежність, відповідальність і чесність, ставати сподвижником бажаних суспільних змін і захищати права громадян. Саме в цьому полягає його місія, якої ще ніхто не скасовував.

Світлана Єременко, керівник проекту з моніторингу регіональних ЗМІ Українського освітнього центру реформ

Trackback from your site.

Leave a comment

медиа-новости

все медиа-новости

Message from server: Gone. Check in YouTube if the id investigatorchannel belongs to a user. To locate the id of your user check the FAQ of the plugin.